День
української писемності та мови – це Державне свято, встановлене
9
листопада 1997 року Указом Президента України.
У
кожного народу є своя мова. Вона для нього найрідніша і найдорожча. Наша рідна
мова – українська. Тільки українська земля могла народити таку дивну, чарівну і
мелодійну мову, мабуть тому, що в нашому краю живе сама краса і казка.
Казка
про мову.
Колись
на Землі жило могутнє плем’я. добро жили, але була одна біда – не мали вони
мови. Не вміли розмовляти, співати пісні, висловлювати слова радості, туму були
усі сумні.
…Багато
років тому люди цього племені образили добру Фею Мові, і вона, гірко зітхнувши,
назавжди пішла від них, забравши з собою слова-квіти. Оніміле плем’я давно
пошкодувало за тим, що скоїло, однак часу назад не повернеш, помилки не
виправиш.
Жила
у тому племені дівчинка. Вона бачила, як горюють її близькі, як важко жити,
коли не можеш висловити своїх думок. І вирішила відшукати Мову, попросити у неї
пробачення за всіх людей племені, щоб повернути втрачені слова-квіти. Та як же
вона обізветься до Мови. Думала та й придумала. Вишила вона своє прохання на
рушникові, взяла сопілочку та й пішла на пошуки.
Довго
шукала дівчина фею. Знайшла її серед величезного поля, засіяного
квітами-словами. Підійшла дівчинка до Мови, заграла на сопілці, і полилась
чарівна мелодія, якою всі заслухалися. Побачивши рушник та почувши гру
дівчинки, Мова все зрозуміла. Взяла оберемки своїх чарівних, запашних,
різнокольорових слів і пішла за дівчинкою, що повела Мову людям.
З низько схиленими головами, з пошаною зустрічало плем’я Мову. Радості не було меж. Вдихнули люді аромат квітів.. і заговорили, заспівали від щастя. З того часу бережуть вони слова-квіти, шанують Мову як найбільший, найкоштовніший скарб.
